Ні новітнім фашистам!

Останнім часом під прикриттям націоналізму, „турботи” про людей, під гаслами справедливості та іншими популістсько-демагогічними лозунгами окремі збанкрутілі політичні сили готуються до виборів. Той „тягне” за Тягнибока, той розпинається, як же ж він „любить” Бандеру, а інший доводить всім, що в Україні потрібна єдина Церква, єдина партія, єдиний центр чи ще щось. Ми вже пережили і єдину „правдиву” церкву в комуністичні часи, і єдино правильну партію, яка нас завела в таке світле майбутнє, що ніяк з нього не виліземо. Бо забувають „політики”, що в нас демократична держава, і жиди, і поляки, і німці, і росіяни мають право до своєї мови чи до своєї віри, залишаючись свідомими громадянами держави, в якій живуть. А про соціал-націоналізм чи націонал-соціалізм мовчу взагалі – як би його не назвав, а попахує навіть не легким італійським фашизмом муссолінівського толку, а відвертим жорстким німецьким нацизмом – виходить щось на кшталт недолугого українського неонацизму. Таких голосів на всеукраїнському рівні небагато, в нас на Галичині їх значно більше, є такі „діячі” і в рідному Трускавці. Не буде дивним, якщо вони спекулюватимуть на „націоналістичних”, „соціально спрямованих” та інших гаслах, щоб знову прийти до влади чи знову її втримати. Для окозамилювання вони використовують різних „ручних песиків”, які і ніби в УПА воювали, і в Сибірі побували, і „дисидентували”, мало що не пам’ятник їм треба поставити в Трускавці, а про свою співпрацю з КГБ і про те, скільком же ж людям вони кров попили, то скромно мовчать.

Я знаю, що треба бути патріотом свого краю, своєї держави, любити мову, народ, дбати не лише про себе, але і про Вітчизну, але це треба мати в душі, це треба відчувати. А крім того, чин завше важніший від слів, бо коли я дію, то бачу результат, а коли мелю язиком, то результат буде трохи інший. Бо „п.... – не мішки носити”, як каже народна мудрість. А в нас власне більшість п..нів, які мелють про свободу, про націоналізм, про те, що нам треба мера-господарника, чи депутатів, які вже накралися і красти більше не будуть.

Але це квіточки, бо коли говорити про ягідки, то треба зважити, що не лише на рівні місцевому, а на загальнодержавному, в нас є велика загроза демократії, а відповідно і втрати державності. Бо хоч який би патріот не став, для прикладу, Президентом, і робив би все за правилом „сильної руки”, яке просувають в наші мозги, після нього може посісти найпершу посаду в державі не те що не патріот, а прямо таки ворог, або відкритий, або прихований. Для прикладу – Янукович, Симоненко чи Яценюк, Балога. А те, що в наші голови втовкмачують про єдину правильність будь-якої ідеології, в тому й націоналістичної – це погана прикмета. Бо так недалеко вернутися в 37 рік, бо з цього починалися і пацифікація, і боротьба з інакомислячими, на цьому був фундамент кучмізму, я вже мовчу про те, що ми могли б договоритися що хочемо такого рабства як путінська Московщина.

Так що добре, що в нас хоча б якась демократія, є плюси і в тому, що нема єдиного православ`я, а сектантів ніхто не переслідує, не все так зле і на Сході України, як то нам би хотіли показати, бо хоча там і російськомовні, але вони все ж відмежовують себе від кацапні і рідною вважають все-таки українську державу, а не матушку Рассєю, нічого, що Бандера був поруч з Лобановським, Шевченком, Амосовим і Ярославом Мудрим. Бо найголовніше – не перегнути палицю, тихше їдеш – дальше будеш, хоча важливо, хто саме керує тим возом, на якому ми веземося. Нашим українським возом. І добре було б, щоб знайшовся врешті-решт нормальний фірман (а не „господарник”, „бізнесмен”, „досвідчений управлінець” чи ще якась фігня) на наш віз трускавецький.

Андріан Марічик